«Ця війна дала мені багато рідних. Кожен із них – мій синочок. Бо вони справжні»

(Публікується в рамках конкурса «Репортери АТО»)

Історія жінки із Сєвєродонецька, яка пережила окупацію

На Донбасі у місті Сєвєродонецьк уже три роки працює кав’ярня «Артишок». Його власниця Тетяна, а для військових мама Таня, завжди рада гостям. При вході у кафе візитерів зустрічає український стяг та прапор батальйону «Чернігів». Пані Тетяна відкрила «Артишок» ще до війни. Специфіка кав’ярні була майже такою ж, як і зараз: українська символіка, прапори, вишиванки, різні світлини. «А потім почалась війна…Прапорів на вулиці не було зовсім. У мене в кав'ярні був мій рідний український прапорець. Весь час. Якось і це пережили. Приходили російські офіцери, навіть погрожували. Але, я думаю, мені пощастило. І це минулось», — розповідає Тетяна.
"Ця війна дала мені багато рідних. Кожен із них – мій синочок. Бо вони справжні
"
Фото: Соломія Коштура для iPress.ua
Бували різні моменти. Подекуди ставало й страшно… "Десь за тиждень до закінчення війни у нас, тут, я вийшла на вулицю до доньки. А там стоять три машини і «сєпари». І всі вони одразу вдивляються на мене. Донька одразу сказала : Мама, тільки нічого не кажи. Ось тоді напевно вперше так охопив страх. За доньку, за себе. Але я спокійно закурила, допила каву і піднялась до себе в кав’ярню. Коли вийшла знову – їх уже не було. Був ще випадок із чеченцями. Коли вони на БТРі проїздять повз із направленими на тебе автоматами – це страшно. Тоді ще наше місто було в окупації. Та з часом ти розумієш й інший бік страху. От сидять у нас тут в кав’ярні хлопці, сміються, розмовляють, п’ють каву. І завжди, коли виходили так дивились на мене й казали : «тьоть Тань, ну чому ви завжди переживаєте так? Ми до вас ще прийдемо». І от проходить буквально два тижні і я дізнаюсь, що вони загинули…За цей час війни я вже втратила 10 своїх хлопчиків, яких добре знала. Вони всі мої синочки. І дорогі мені на все життя. Страшно їх хоронити…
"
Якби усі, кого я врятував, почали мені телефонувати, я би просто з’їхав з глузду, — волонтер Юрій Бондар
Кав’ярня «Артишок» працювала щодня, як під час окупації міста, так і після визволення. День звільнення Тетяна згадує з радістю.
"День 22 липня пам’ятаю як сьогодні. В мене асоціюється навіть з чимось магічним. Поруч із кав’ярнею був білборд ЛНР і він складався із трьох смужок. Я загадала, що от коли цей прапор впаде, то нас визволять. І далі справді як в казці. Десь за два тижні до визволення міста, коли я йшла на роботу, то побачила – одного кусочка вже немає. Через тиждень падає ще один кусок так званого прапора. І 21 числа нарешті знаходжу в траві останній шматок. До себе ще сказала: Нарешті! Скоро. Так і сталось. Я вийшла зустрічати наших на вулицю. Заїхали такі старенькі машини, в пилу, в болоті, розбиті такі. Хлопці махають. Невдовзі ми з хлібом сіллю зустрічали їх в центрі міста. Місцеві ділились з визволителями шоколадками, цигарками. І одразу вони поїхали на Лисичанськ. Невдовзі ми дізнались, що багато тих хлопців, які нас врятували – загинули в сусідньому місті від зброї сепаратистів…
"
Одразу ж після визволення Сєвєродонецька Тетяну пройняли почуття патріотизму ще більше. Її кав'ярня частувала усіх українських військових кавою та чаєм безкоштовно. З того часу двері її закладу не зачинялись. З часом військові вже заходили в «Артишок» не стільки попити чаю, як поговорити, поділитися чимось своїм, потаємним. З того часу в «Артишоку» з’явилось багато подарунків із передової. Є там прапор з Ілловайська і прапори Правого сектора, УНСО, Самооборони майдану. Бійці приносили також власні вірші для мами Тані, використані снаряди, осколки одразу після звільнення Слов’янську. Впадає у вічі велика кількість вишитих серветок із державною символікою, жовто-синіх браслетів для бійців, дитячих малюнків. Для останніх, в кав’ярні є навіть «Польова пошта», куди усі охочих можуть поставити малюнки, які передають бійцям на передову. Безліч українських книг, які скоро уже перетворять кав’ярню на невеличку патріотичну бібліотеку. Усім цим жінка пишається. На відміну від місцевого населення…
В місцевих Тетяна розчарувалась. "Я розчарувалась в місті. Раніше жила 20 років в Росії і завжди хотіла повернутись на Батьківщину. Я повернулась і не шкодую. Але війна розставила трохи інші пріоритети. Я завжди вважала, що кожен житель Донбасу винен у тому, що почалась війна. Через це й мені трохи совісно, тому завжди намагаюсь віддати частину тепла нашим хлопцям. Сьогодні дивлюсь на сєвєродонецьких патріотів і мені гірко… При сепаратистах було найстрашніше вижити. Ми щодня чекали на перемогу, ми чекали на солдатиків. Ось і ця віра в солдат нам допомагала вижити. Ось так щодня йшли на роботу і думали, ну от сьогодні-завтра. І нас це тримало. Ми не мали тоді права опустити руки. А от зараз, коли ми вже рік в звільненому місті, доводиться навіть воювати зі своїми, із псевдо-патріотами. І від цього стає страшно. Ти вважав їх рідними людьми, разом раділи, коли звільнили місто, разом виносили прапори на вулиці. А потім якось воно все зникло. Інколи порівнюю їх із нашими політиками, які теж сидять у Верховній раді у вишиванках, а тим часом грабують і здають країну. Найгірше – це внутрішній ворог.
"
Проте, у Сєвєродонецьку в Тані багато однодумців.
«З ними простіше. Вони прямолінійні, добрі. Вони просто справжні. От справжніх людей видно здалеку. Впізнаєш таких по розмові. Це і хлопці, які воюють, і місцеві лікарі, які допомагають цим хлопцям, це простий дядько з нашого міста, який дорогою з дачі приносить сюди картоплі для наших хлопців. Усі вони – можуть змінити ситуацію в країні. Слід починати з себе. І я не переїду звідси, до поки не буде мир.»

Соломія Коштура, iPress.ua
Значно більше про патріота із Донбасу Тетяну розповість відео:


Комментарии закрыты