Батальйон стоятиме до кінця

Публікується в рамках конкурсу «Репортери АТО»

Бійці з «Києва-12» — про службу в селищі Новоайдар на Луганщині

Фактично від самого початку бойових дій на сході України «День» почав публікувати історії героїв цієї війни. На жаль, постійно поповнюється наша рубрика «Вони загинули за нас», де ми віддаємо шану бійцям, які склали голови в боротьбі з терористами. Це історії і спогади про людей, яких ми вже ніколи не повернемо, але можемо залишити живими в нашій пам’яті. І на щастя, ми постійно знаходимо і нові історії воїнів, які вже отримали бойовий досвід у так званій АТО, часто отримали там поранення, та можуть поділитись особистою — часто гіркою та емоційною, але дуже щирою історією війни. Розповідати про Героїв, по змозі допомагати їм — справа честі для нашого видання.

Сьогодні ми публікуємо пряму мову одного з «кіборгів» — херсонця Володимира Компаніченка, поспілкуватись із яким кореспонденту «Дня» вдалося під час короткочасної відпустки воїна, та трьох бійців батальйону «Київ-12», який тримає лінію оборони в Новоайдарському районі на Луганщині.

У селищі вже стала звичною присутність людей у військовій формі. Всі розуміють — служба. Проте цікаво, а хто ж вони, хлопці, які стоять на блокпостах і несуть свою нелегку варту далеко від рідних місць? Аби відповісти на ці питання, мені знадобилося зв’язатися з керівництвом добровольчого батальйону «Київ-12». Один із підрозділів «киян» несе службу на блокпосту поблизу селища Новоайдар Луганської області. Зараз селище є немов прифронтовою зоною, тому тут ретельно ведеться огляд машин із метою виявлення недозволених вантажів і перевіряється паспортний режим.

Поки одна зміна зайнята своєю справою, ми розмовляємо з бійцями батальйону, які представилися лише іменами. Моїми співрозмовниками стали два Анатолія і Віталій.

— Наш 12-й територіальний батальйон, — розповідає Віталій, — сформувався у Києві. Переважна більшість прийшла в частину добровольцями. Наша мета проста — тримати лінію оборони. Зараз територіальні батальйони формуються в лінійні. Триматимемо оборону і далі. Ми підтримуємо порядок. Причому підтримуємо не превентивними методами, методами сили, а просто прагнемо доводити до населення те, що ми виконуємо, по суті, гуманітарну місію і хочемо, аби ворог сюди не прийшов. Ми — за мир у цьому регіоні, за мир у країні.

— Анатолію, коли ви відчули потребу в тому, аби йти в зону бойових дій? Батальйон же добровольчий?

 — Я якраз із тих небагатьох киян, які прийшли в армію за повісткою. Події на сході України тоді, кілька місяців тому, мене особливо не зачіпали. Звичайно, я знав, що росіяни не лише підтримують так званих «ополченців», але й допомагають їм зброєю, боєприпасами, фахівцями.

— А коли ви відчули, що це справа, за яку варто боротися, а якщо знадобиться, то й віддати своє життя?

— В принципі давно. Але особливо чітко я це зрозумів вже тут, коли одягнув форму, отримав зброю, коли провів перші ночі на блокпосту, почув перші постріли, сховався від перших вибухів. По телевізору дивитися репортажі — це одне, а бути в гущі подій — зовсім інше. Враження далекі від тих, що запам’яталися з часів служби в армії. У колишній армії можна було «закосити», а тут ціна розпущеності і ліні — твоє життя і життя тих, кого ти оберігаєш.

«НЕ МОЖНА ЗАЛИШАТИСЯ БАЙДУЖИМ»

— А ось завтра-післязавтра ви будете вдома. Що розповідатимете про Луганщину, про свої враження, про події, які відбуваються тут?

— Що розповідатиму? Перш за все розповім, якою непростою бачу цю ситуацію. На мій погляд, людей підло обдурили. Підтверджень цьому немало. Наприклад, за останній час все частіше і частіше ми чуємо від місцевих жителів, які їдуть з територій, окупованих терористами, що вони помилилися. Ніхто навіть у думках не міг собі уявити, що справа дійде до такого конфлікту. Хто ж думав про те, що на вулицях почнуть роздавати автомати з патронами навіть за водійськими посвідченнями? Ніхто не думав і про те, що в результаті так званих виборів, які пройшли 2 листопада, депутатами місцевих рад стануть ті, хто ще кілька місяців тому відбував покарання у зонах посиленого режиму.

В принципі більшість людей, я так вважаю, все зрозуміли. Але якою ціною! В Харкові, Запоріжжі, Одесі ситуацію втримали під контролем. Там знайшли в собі сили вигнати сепаратистів. Тут же ми бачимо ситуацію складнішу. Росіяни активно ведуть ідеологічну війну і «пудрять» мізки населенню. Стереотипи засобів масової інформації одні й ті ж самі: хунта, насильство, утиски мирних жителів. Щодо добровольчих батальйонів росіяни застосовують одне визначення — карателі. Але про яких «карателів» можна говорити, якщо минулого тижня наш побратим зіграв весілля з місцевою дівчиною?

А де ж наші засоби масової інформації? Хто розповість абсолютно незнайомим людям про те, хто ми і звідки, чому ми взяли зброю, чому з’явилися тут тощо? Хто розповість правду про моїх бойових братів?

До речі, я обов’язково розповім своїм знайомим про те, що тут, на Луганщині, є не лише справжні патріоти, але й просто прекрасні чуйні люди. За той короткий проміжок часу, що тут перебуваємо, у нас з’явися щирі друзі.

Віталій: — А у мене за період перебування в АТО абсолютно чітко затвердилася думка, що не можна залишатися байдужим. Адже коли починаються безлади на вулицях твого міста, а ти не звертаєш уваги на це, значить ти — теж учасник злочину. Не можна залишатися осторонь. Якщо є можливість — ідіть в армію, беріть зброю і захищайте свою честь і честь своєї країни зі зброєю. Якщо немає можливості, об’єднуйтеся в загони самооборони і не давайте можливості людям, які розгойдують країну і довели її до кровопролиття, господарювати на догоду росіянам. Інакше, якщо ми залишатимемося байдужими, Радянський Союз продовжуватиметься.

Якщо ми прагнемо до європейської інтеграції, давайте хоча б намагатися щось робити. Лише справою можна довести свою позицію. Лише в цьому випадку можна бути корисним країні. А роздумувати і говорити пусті слова нинішня влада навчилася. Я думаю, що після розв’язання конфлікту, пов’язаного із зовнішньою агресією, ми розбиратимемося з конфліктом внутрішнім.

— А якою бачите ситуацію ви? — запитав я у нашого третього співрозмовника.

— Дійсно, російські засоби масової інформації на нас дуже багато ллють бруду. Значить, бояться. Ми приходимо в населені пункти, і там відновлюється порядок: люди отримують пенсії, нормально працюють державні органи, школи і дитячі садки. Ми відчуваємо підтримку всієї країни. Волонтери прагнуть уберегти наші життя і ні на хвилину не припиняють своєї роботи. У школах діти збирають гроші і шлють нам посилки. У них — дитячі малюнки, які носять із собою всі бійці батальйону.

Ми знаємо, на що йдемо. Свобода перш за все. Бути вільним — це означає мати можливість самим визначати свою долю, самим будувати прозорі державні стосунки, де немає місця корупції, де закон написаний для всіх, незалежно від того, скільки у тебе на рахунку грошей.

«ЯКБИ НЕ БУЛО ВОЛОНТЕРІВ, НЕ БУЛО Б, НАШОЇ АРМІЇ»

— Хлопці, якщо можна, кілька слів про волонтерів. Я чув про те, що головними волонтерами у вас є ваші мами і дружини.

— Переважно так воно і є, — підтверджує Віталій. — Нам щосили допомагають перш за все родичі і друзі. У мене є товариш Андрій Захаров, який веде збір коштів, речей і продуктів для 12-го київського батальйону і 128-ої бригади. Я хочу щиро подякувати за те, що він постійно націлений забезпечувати хлопців усім необхідним. Та і не тільки нас. Разом із Андрієм я возив «гуманітарку» в станицю Луганську, в місто Щастя. Взагалі я скажу: якби не було волонтерів, не було б нашої армії.

— А ось я хотів би подякувати директору своєї фірми, звідки пішов добровольцем на фронт. Він мені купив і бронежилет, і каску, і форму. Словом, допоміг екіпіруватися.

 — А де ви працювали до прибуття у батальйон?

— У київській фірмі «Сіка». Ця фірма займається парфумерією. У мене була мирна професія, парфумер менеджер із продажу парфумерії.

— А мені бронежилет купив мій кум Володимир, — поділився другий Анатолій. — Він же купив і кевларову каску. Теплий зимовий одяг передав в зону АТО і мій одногрупник. Сестра і дядько купили форму. Весь одяг на нас — це все волонтерське.

Ми чули про те, що нібито Міністерство оборони виділило великі гроші на обмундирування і екіпіровку кожного військового. Хотілося б запитання із цього приводу поставити безпосередньо міністрові оборони і Генеральному штабу. Запитання: куди ж діваються гроші? Я думаю, що ми про це ще обов’язково запитаємо у можновладців. Їм треба не забувати про те, що влада — це слуги народу. Вони повинні служити народові, а не розв’язувати за його рахунок свої особисті питання. Коли ми зрозуміємо це, тоді житимемо по-іншому.

Зараз ми продовжуємо нести службу і виконуємо поставлені перед нами завдання. Дуже радує те, що в Новоайдарі з’явилося багато людей, які нам допомагають. Учора 90-річна бабуся передала на блокпост теплі речі. Нас така турбота дуже потішила. Це свідчить про те, що в батальйонів є реальна підтримка серед населення різного віку. Якщо українських солдатів благословляють ветерани, які пройшли Другу світову війну, значить, правда на нашому боці.

Сьогодні вже і в Херсоні, і на Луганщині співають Гімн України, в магазинах важко купити жовту і блакитну фарбу. Народ консолідувався і всі хочуть бути в єдиній Україні. Єдине, за що я хочу сказати «спасибі» Путину, так це за те, що він, як ніхто, зумів згуртувати нашу націю. А за те, що з його вини загинуло стільки людей, він ще відповість.

 

Автор: Володимир Мартинов


Комментарии закрыты