Книжка сіверськодонеччанина Сергія Каленюка відкриває невідомі «пункти» стародавнього маршруту

(Публікується в рамках конкурсу «Репортери АТО»)

Півтора року тому «День» опублікував великий нарис про українського письменника Гордія Барсюка, написаний одним з його нащадків, — сіверськодонеччанином Сергієм Каленюком (див. матеріал «У концтабори за правду» у № 164 від 14 вересня 2012 року). А нині у нас є гарний привід розповісти про нього самого.

Інженер-метролог Сіверськодонецького об’єднання «Азот» Сергій Каленюк — уродженець Житомирщини, син тамтешніх вчителів. Поріднившись ще молодим фахівцем із Донбасом, він знайшов тут багато друзів. Очолив міський клуб шанувальників поезії, сам узявся за історичне літературознавство, краєзнавство. Далеко за межами Луганщини стали відомими його книжки з історії сходу України, написані разом із головним архітектором Лисичанська, теж затятим краєзнавцем Миколою Ломако. Автори, повною мірою використовуючи свої професійні знання, ретельно вивчили стародавні карти, спроектували їх на сучасність і довели, що наші співвітчизники спрадавна заселяли величезну територію Дикого поля і не мають рації ті, хто вважав її освоєння справою лише останніх століть.

І ось — нова, яка щойно вийшла друком (саме до 80-річчя Сіверськодонецька), чудово оформлена книжка члена Національної спілки краєзнавців України Сергія Петровича Каленюка — «Сліди на сакмі». Мені, як її редакторові, не годилося б давати оцінку цій різноплановій роботі, тому лише зазначу: ґрунтується вона на солідних дослідженнях, знайдених і проаналізованих автором переконливих фактах, власних відкриттях.

Стрижнем книжки стала подорож маршрутом, що колись називався Кальміуською сакмою. Це — шлях із Криму на континент, який проходив територією сучасної України, зокрема й нинішнім Сіверськодонецьком, Лисичанськом. На ловця, як мовиться, і звір біжить. Саме поряд із тим місцем, де нині розташована дача автора, на цьому шляху була переправа через Сіверський Донець. Підтвердження — у книжці.

Досвідчений, енергійний краєзнавець дослідив маршрут легендарної сакми, встановив, як саме долалася річка, якою була вартова служба, навіть місце першого острогу на березі Дінця. Разом із ним читачі уявляють, як на землі, яку займають нині цехи хімічного гіганта — «Азоту», розміщувалися табори і привали кінних військ. Хоч кіно знімай!

Яскраво показано, як такі пожвавлені комунікації зумовили появу перших у нашій місцевості слов’янських поселень. Автор передивився багато колишніх тверджень істориків. Він, наприклад, вперше, можна сказати, метрологічно точно встановив місце і дату виникнення відомого і нині великого селища Боровське, появи в ньому церкви, що стала першою в Донбасі. Не менш цікавою є розповідь про долю стародавнього села Воєводівка, що увійшло нині у межі Сіверськодонецька. Його продовжила вивірена до дрібниць історія багатьох інших міст, селищ, сіл, хуторів краю — аж до наших днів.

Потім із лівобережжя Дінця автор «переправляє» нас на його правий берег. Окремий розділ книжки присвячений тутешнім поселенням запорозьких козаків. Багато передано, як то кажуть, в особах і конкретних історіях.

«Тут, — пояснює колега автора Микола Ломако, — упродовж сотень років проходили кордони, межі, що об’єднували і роз’єднували народи, культури, релігії. Існували різні погляди на історію цього краю, яка через його периферійність вивчена досить погано. Доводиться нам самим заповнювати ці прогалини, шукати документальні першоджерела, знайомитися з археологічними знахідками. Ось хоча б такий факт. Прийнято вважати, що на період першого ревізького перепису (1719 року) в тутешній Бахмутській провінції було лише дванадцять поселень. Краєзнавець Каленюк поглянув на це по-новому. Виявляється, тоді не враховувалося, що ревізії рахували лише податне населення. І військових, козаків, іноземців, українців, деяких інших не враховували, як звільнених від податків. У результаті авторові вдалося встановити ще низку поселень, що не потрапили до ревізії.

Краєзнавець сперечається і з тими істориками, які досі стверджують, що багато поселень правобережної Слов’яносербії виникли в необжитих місцях. Свою, протилежну, думку він підтверджує наочно — більш ранніми картами, на яких нанесено поселення місцевих мешканців — Серебрянка, Привольне, Верхнє, Нижнє та низку інших. Ще читачів, поза сумнівом, зацікавлять нові відомості про взаємини запорозьких, донських і слобідських козаків, про розкольників, однодворців, про ті, що залишилися і, на жаль, зниклі села, хутори...

Книжка Сергія Каленюка є корисною для читачів, особливо краєзнавців і завдяки його сучасним, науковим підходам до досліджень. Тут він, авторитетний фахівець із метрології, ніби продовжує свою попередню книжку — «Краєзнавцю про вимірювання». Цією працею зацікавилися навіть в Інституті історії України Національної академії наук. Його співробітники залучали Сергія Петровича до роботи над «Енциклопедією історії Україні».

Автор вже пройшов великий шлях із минулого в майбутнє. Продовження обіцяє бути ще цікавішим.

Семен Перцовський, м. Сєвєродонецьк

Комментарии закрыты