«Ми своєю Батьківщиною не торгуємо»

Публікується в рамках конкурсу «Репортери АТО»

IMG_0409Про те, що тут, на околиці Станиці Луганської, відбувалися жорстокі бомбардування, свідчать згорілий ліс, величезні вирви довкола та рештки підбитого танка. У нього влучив снаряд, і багатотонну башту, наче пушинку, було відкинуто на кілька десятків метрів. Зараз «сільські механіки» вчащають сюди, щоб «позичити» деякі ще придатні запчастини. А десь зовсім поряд — Луганськ, околиці якого можна розгледіти в бінокль.

Бійці нової ротації не коментують минулих подій. Вони зайняті своїми справами, адже життя триває: чергування, наряди, варта. На час останнього перемир’я дещо вщухла артилерійська канонада, але Станиця Луганська живе своїм настороженим, тривожним життям. Вона знаходиться лише за півтора-два десятки кілометрів від Луганська, і багато родин дуже міцно пов’язані з цим містом кровними узами: у когось там залишилися діти, у когось — батьки, у когось — друзі. Тому на воєнні теми в селищі говорять неохоче і небагатослівно. Тут з особливою гостротою відчуваєш безглуздість протистояння, що відбувається зараз на Донбасі, і біль людей, відірваних від своєї Батьківщини. Хоча для багатьох Батьківщина — он вона, лише за декілька кілометрів.

Сьогодні до захисників і жителів Станиці Луганської разом з гуманітарною допомогою прийшов свіжий номер спеціального випуску газети «Для жителей Донбасса». Його теж беруть хто з радістю, хто з надією, а хто і... з острахом, квапливо поклавши до сумки. Тут немає українських газет, немає українських телеканалів, немає «наших» радіопередач, і тому кожний подібний випуск — як ковток свіжого повітря. І це теж відмітна риса ситуації, що склалася, особливість прифронтової смуги, яку практично кинуто на відкуп російським засобам масової інформації. Тому зовсім не дивує те, що поняття «наші» і «ваші» тут вельми умовне. «Наш» може принести на блокпост банку з медом, в якому заховано вибухівку. А ось «ваші», тобто, бійці Збройних сил України, вже не вперше передають місцевому населенню продукти, які для «своїх» зібрали волонтери Західної України. Від себе відривають і віддають цивільним, бо бачать: людям треба виживати — і не можуть дивитися в голодні очі дітей.

Лише рік тому, майже в ці самі дні, з будівлі Донецької обласної державної адміністрації зірвали український прапор, і час для дончан розпочав відлік у зворотний бік. Молодий хлопець, захисник одного з блокпостів з позивним «11-й», виявився жителем Донецька.

«Я був учасником мітингу «За єдину Україну!», який пройшов у моєму Донецьку 28 квітня 2014 року, — розповідав він. — Того дня на вулиці вийшло багато люду, було багато пенсіонерів, багато студентської молоді. Попереду йшли вболівальники «Шахтаря» з прапорами, і, здавалося, нічого не провіщало небезпеку. З обох боків вулиці Артема, якою ми йшли, в два-три ряди міліційні заслони. І раптом боковим зором побачив, як, обганяючи демонстрантів, біжать люди в маках, касках, з щитами. У руках металеві труби, арматура, кийки. В нас полетіло каміння, а потім було прорвано міліцейський кордон, і почалося побиття.

Лише у руках «ультрас» були держаки від прапорів, якими вони намагалися захиститися. Решта людей виявилися абсолютно беззахисними проти озброєних «тушок». Десь почулися вибухи. У демонстрантів полетіли гранати. Крики... Стогін... Кров... Натовп кинувся у бік вулиці Університетської, але і там на нас вже чекали такі самі молодчики з арматурою в руках.

А в цей час міліція нічого не робила. Мене затиснуло між двох міліцейських рядів, і тоді один з «правоохоронців», не обертаючись, тихо сказав:

— Сховай прапор.

— А ти тут навіщо?

— Я кажу, сховай прапор.

Я сховав жовто-блакитне полотнище під куртку і через кошмарний і кривавий хаос став пробиватися туди, куди під’їжджали «Швидкі допомоги». Я не помічав крові на своєму обличчі. Комусь допомагав підвестися, когось тягнув до машини, а міліція все стояла і дивилася, як у неї на очах добивають беззбройних молодиків, жінок і людей похилого віку. Слід зазначити, що медики того дня працювали чітко і професійно. Їх було чимало, і це багатьом врятувало життя.

Але вже наступного дня 24-й канал ТРК Росії виклав всьому світові надзвичайно брехливу інформацію, яку я досі пам’ятаю практично дослівно. Вона була такою: «До Донецька з Києва приїхали фашисти. Вони влаштували ходу по вулицях міста, скандуючи вітання бандерівців «Героям слава!». Потім праві націоналісти почали нападати на мирних жителів міста, стали їх бити і проводити «зачистку» вулиць Донецька. У лікарнях багато постраждалих. Дев’ять осіб перебувають у важкому стані».

Ось з такої брехні народжувалася «ДНР». Вже тоді я заявив друзям, що «ДНР» — це кривава авантюра, яка призведе до смертей, руйнування і злиднів. Але дехто ще сумнівався. Для мене ж все було вже вирішено. З сім’єю я виїхав у табір для переміщених. Нас розмістили в якомусь піонерському таборі. Жили безкоштовно. Отримували гуманітарну допомогу. А в цей час ЗМІ Росії розповідали про те, що «молодчики правого сектора» заганяють дончан до «фільтраційних концтаборів» і влаштовують для шахтарів резервації. Це для нас! Було від чого «даху поїхати» від такої безсовісної брехні.

Нарешті, я знайшов прихисток для сім’ї в одному з сіл Луганської області і повернувся до Донецька. Але, виявляється, на мене вже чатували. З мішком на голові доправили до підвалів СБУ. Спочатку сидів з військовополоненими 152-ої бригади. Наша камера знаходилася прямо під кімнатою тортур, і ми чули все, що відбувалося нагорі. Ілюзій щодо подальшої долі не залишалося. Про жодні права ув’язнених ніхто навіть не згадував. У камерах разом сиділи чоловіки і жінки. На допитах дотримувалися «рівноправ’я». Їх (жінок) теж били «за повною програмою».

Потім нас розсортували. Чоловічу силу використовували на роботах з розвантаження КАМазів. На територію складів безперервною низкою заїжджали не лише білі, а й зелені фургони. В них були боєприпаси, обмундирування, зброя — все, що потрібно для війни. Причому, вантажі приходили щодня, окрім неділі.

Мені пощастило. Одна медсестра забрала мене до санчастини. Інших задіяли на копанні окопів. Роботи велися під обстрілом. Виживаність становила приблизно 50 відсотків. Влітку під селище Сніжне з «наших» на роботи забрали 50 осіб, а назад повернулося лише 20.

Тіла людей, розстріляних за «політичними» статтями, родичам не видавали. Моя однокласниця повідомила про те, що, коли зник батько, вона спробувала довідатися щось про нього. У «конторі» при ній зазирнули до якогось журналу і сказали без жодних емоцій:

— Вашого батька розстріляно. Тіла ми не видаємо. Він вже десь прикопаний.

Там я дізнався, що таке «ВПТ» — військово-польовий трибунал. «Специ» з ДНР справи розглядали протягом 15 хвилин. Смертний вирок виконували негайно. Коли за мене серйозно взявся слідчий (позивний «Зомбі»), все було, як у кіно: і паяльник, і степлер, і пальці в двері. Перед другим допитом замкнули в окремій кімнаті. Я питаю, чому, мовляв, окремо. А мені відповідають:

— Так належить. Подумай про прожите життя перед розстрілом.

Але щось у «них» не склалося. Можливо, через те що «баті» у той час не було, мене, ледь живого, відпустили. Брудного, неголеного, смердючого, але все ж таки живого. Я тоді ледве ходив. Щелепа і ребра були ушкоджені. Спати не міг через сильний головний біль. А коли трохи оговтався, набрався сили, відразу ж вирушив до Дніпропетровська. Там знайшов військкомат і записався добровольцем. І от тепер я тут.

Найбільше бажання — повернутися до сім’ї. Поряд зі мною люди з різних куточків нашої країни. Але всі вони вважають Донбас своєю землею, яку не можна розділити за принципом «нашим» і «вашим». Путін говорить про те, що треба поважати думку жителів Донецької і Луганської областей. А хіба ж ми, донецькі воїни української армії, не жителі цих областей і наша думка нічого не важить? А хіба ж півтора мільйони переселенців, які розкидані зараз по всій Україні, не жителі цих областей? А хіба ж ті пенсіонери, які виходили зі мною на мітинг в Донецьку, а зараз через вік не можуть виїхати з того кошмару, не жителі цих областей?

Чому російські політики про таких патріотів, як ми, навіть чути не хочуть? Та тому, що ми мислимо не так, як вони, і своєю батьківщиною не торгуємо. Тому, що ми хочемо жити у складі єдиної України, а не якоїсь там ЛНР чи ДНР. Тому, що ми прагнемо європейських цінностей і самі в своєму домі хочемо бути господарями».

 

Автор: Володимир Мартинов


Комментарии закрыты