На кого працюємо? Есе про журналістику в зоні АТО

Публікується у рамках конкурсу «Репортери АТО»

У старому детективі «Мертвий сезон» лихий ворог настирно допитувався в нашого нелегала у виконанні Ролана Бикова: «На кого працюєш? На кого ти пр-рацюєш?!» Треба сподіватися, цей фільм у нас не знімуть із показу — адже днями навіть пропонували назвати на честь Ролана Анатолійовича (уродженця Києва) одну з вулиць української столиці. До слова, в нашому Сєверодонецьку теж триває перейменування вулиць; і в Кризовому медіа-центрі «Сіверський Донець» одній із них запропоновано дати ім'я поета, журналіста Йосипа Курлата…

Бий своїх…

Свого часу в Донецьку Курлат став першим літературним наставником майбутнього Героя України Василя Стуса (це щодо дискусій про донбаський менталітет), а в нас у Сєверодонецьку організував при міській газеті школу юних кореспондентів. Починаючи там свій шлях у пресі, ми засвоювали головний урок: справжній журналіст повинен працювати передусім на читачів (глядачів, слухачів), на суспільство. Аксіома? Але тепер, особливо в зоні АТО, її доводиться знову доводити. Навіть не власникам ЗМІ, не політикам і держчиновникам, не військовим, а передусім самим собі.

Про це йшлося і на червневому семінарі «Стандарти журналістики в умовах воєнного конфлікту». Його провели в Сєверодонецьку, який став адмінцентром Луганської області, Академія української преси і Комісія з журналістської етики. І як було їхнім спікерам не нагадати про загальні стандарти нашої професії, якщо, судячи з таблиці, представленої метрами, довіра до ЗМІ в Донбасі наближається до нуля?! Вона падає і в інших регіонах, але в Східному — особливо стрімко. Тобто для медіа тут настає «мертвий сезон».

Можна списувати це на зрозумілу нині суперечливість, неадекватність інформації; можна перечікувати загальну втому, але набагато краще виправляти становище. Тільки не так, як це робиться в нашій «атошній» зоні (та й, видно, не тільки тут), коли різні угруповання журналістів давно звільненої української території, б'ючи себе в груди патріотичними гаслами, принародно знущаються одне з одного: «Ви — брехуни!» — «Від таких чуємо!»

— Припиніть! — на правах хоча б старшого за віком остерігаю колег-земляків.

— А чого там! — поблажливо відповідають мені. — Вони нас так піарять, а ми — їх.

Як на мене, це не піар, а корпоративне самознищення. І хто на кого, питається, тоді працює? Принаймні чужих, проти яких треба було б об'єднатися, ми такими баталіями одне з одним навряд чи злякаємо. А потішимо — точно.

Талант? Іди в десант!

Як би нинішній сезон справді не закінчився похороном журналістики. Уже зараз «письменників, які пописують», більшість читачів просто-напросто не почитує. З різних причин. Але передплачують здебільшого лише спецвидання, уроздріб купують переважно таблоїди. Серйозна преса, звичайно, не зникла, але в загальній, величезній і явно не розумній масі ЗМІ вона елементарно не доходить до недосвідченого читача, посадженого на голку чтива (як і сакраментальних телесеріалів). Тут важливі будь-які кроки для повернення людей до достойних медіа, нехай і дуже маленькі. Таблоїди ж виживуть і самі.

Один з таких кроків я спробував зробити півроку тому. Тоді мене і власкорів центральних газет запросили за круглий стіл серйозної грантової організації, покликаної, згідно з її програмою, допомагати журналістам.

— Ми і зустрічі з важливими людьми, і прес-тури запланували, і технічну підтримку, — порадували там.

— Дякуємо, але це не найголовніше. Головне — результат. А як ви знатимете про віддачу? — запитав я. — Передплатіть хоча б для свого офісу головні видання. І народу незаможному придасться.

Пообіцяли, але на тому все й скінчилося. Як автор центральних газет я порушив ту саму проблему перед міською бібліотекою. Ну, на парламентську газету в середині весни там усе ж сподобилися, а на провідні видання — на жаль. Підросло, мовляв, нове покоління, а в нього — інші інтереси.

Інтелектуальну еліту, зокрема й у нашій сфері, потрібно готувати змалечку. Зокрема прищеплюючи медіаграмотність, пояснюючи різницю між фактом і домислом, дрібною і глибокою пресою. Останній, переконаний, не завадило б започаткувати й молодіжні рубрики, авторські колонки молодих. Тут могли б об'єднати зусилля журналісти, педагоги, бібліотекарі… Природно, захоплюючи не тільки молодь і не тільки мегаполіси.

Свого часу мені довелося брати участь у десантах центральних газет у провінцію — круглих столах, читацьких конференціях, виставках, фестивалях. Сам проводив такі заходи і як редактор місцевої газети, і як «сумісницький» власкор центральної. Діє непогано. Нині ж щось таке налагодили — однак далеко від наших місць. Не хочуть мати діло з Донбасом?

Тим часом той-таки Сєверодонецьк був і залишається містом науково-технічної та іншої інтелігенції, студентів, тисяч українських патріотів, а ярлик «центру сепаратизму» до нього приклеїли тільки тому, що для пріснопам'ятних «з'їздів депутатів» нахрапом використали тутешній Палац спорту.

Чи багато знають про Донбас в інших регіонах? Як і раніше читаю то тут, то там: Сєверодонецьк — убоге, типово совкове, провінційне містечко. Але ж тут створюються керуючі обчислювальні комплекси, інститути створюють сучасні проекти, об'єднання «Азот», ТЕЦ оснащуються новітньою технікою. При всіх наших халепах розвиваються медицина, освіта, культура, спорт, підприємництво, торгівля, громадське харчування, транспорт, містобудування, комунальні служби, будуються нові храми.

Нині активізувався культурний взаємообмін, дуже необхідний для зони АТО. Діти Луганщини їдуть на екскурсії, відпочинок у Карпати. Найкращі українські музиканти, письменники приїжджають до нас на гастролі. Зустрічають їх на ура, і чи треба казати, яку прекрасну роль усе це відіграє?

— Навіть відомий австрійський диригент Курт Шмід узявся керувати нашим академічним симфонічним оркестром, виконує з ним світову й українську класику, — радіє директор обласної філармонії, що переїхала в Сєверодонецьк, Ігор Шаповалов. — Слідом за цим містом ми знову завоюємо й інші. Обласний український драмтеатр теж.

Зауважимо, що австрійські ЗМІ висвітлювали переїзд маестро краще, ніж українські. І з власними десантами в зону АТО провідні журналісти поки що відстали, хоча преса має бути попереду. Для творчої мобілізації пропоную таке гасло: «Талант? Іди в десант!». Плацдарм забезпечимо.

Якщо не по-дитячому

У просуванні найкращої української преси міг би допомогти досвід ветеранів; але ті тепер з подачі державних мужів опинилися у становищі ізгоїв. Дорогу молодим, безперечно, давати треба, але недарма ж відомий теоретик нашої справи Георгій Почепцов засмучується: «Зрілі журналісти вимирають як клас», усюди — «діти», молодь.

Ну й нехай, ми самі були такими, молодими й ранніми, хотіли жити і працювати власним розумом. Але ж було й кому плече підставити. А то, як зауважив той-таки Г.Почепцов, тепер навіть репортажі з зони АТО ведуть переважно дівчата. Молодці, але одна з них, розумниця і красуня Наталка, скаржилася мені: «Працюю за договором з київською газетою, а в ньому зазначено — дію на свій страх і ризик».

Чоловіки в нас перевелися, чи що?! Я переконаний, друзі-ветерани так не вважають, залишаються легкими на підйом. Щодо лінії вогню — не знаю, але могли б допомогти молодим — і хлопцям, і дівчатам — у тому, в чому поки що сильніші: вивчати аудиторію, визначати цільову, можливості пройняти її, встановити зворотні зв'язки у взаємних інтересах. Це не менш важливо, ніж зробити добротний репортаж, інтерв'ю, бо твоє творіння не повинно тільки стрясати повітря або, ще гірше, — опинитися у вакуумі.

Нині автори й читачі майже не бачать результатів публікацій, і це теж б'є по авторитету преси. І без необхідного резонансу проблеми наростають. Тому нам «не по-дитячому» ще треба домагатися ефективності виступів ЗМІ, показуючи, що вона, така результативність, — в інтересах кожного з нас, суспільства, держави. А інакше…

Інакше виходить так. Іще 23 січня ц.р. DT.UA опублікувало тривожний матеріал В.Мартина «Зачистка» Станиці" про неблагополучну ситуацію у міліцейській роті «Торнадо». І що? А нічого. Трилер «Мовчання ягнят», тільки без п'яти «Оскарів».

У травні спікер АТО по Луганській області підполковник Руслан Ткачук, керівники Кризового медіа-центру Олена Ніжельська і Тетяна Вергун збирають нас, журналістів, і везуть на базу «Торнадо». Довідуємося думку і добровольців, і їхніх опонентів. Кажемо про те, що треба відділити зерна від полови: тих, хто порушив закон, від нормальних бійців. І що цього разу? Та знову нічого! А в червні, ввечері раптом запрошують на термінову прес-конференцію в Сєверодонецьку головного військового прокурора України Анатолія Матіоса. Після якої одні ЗМІ називають роту злочинною, а інші — все одно героїчною. І за голову хапаються не тільки в Україні.

Звичайно, в журналістів — своя робота, у прокурорів — своя. Але не можна при цьому допускати, щоб суспільство зовсім нічого не знало, а то й було дезінформоване. У зоні АТО й без того вистачає страхів. Журналісти ж реально заплуталися.

Запитуємо тепер А.Матіоса: «А як же тоді та довідка з обласної прокуратури, яку всім ЗМІ показували „торнадівці“, — про те, що на них не заведено жодної кримінальної справи? Фальшива?» — «Справжня, — дивує прокурор. — Але справи ж порушила прокуратура не цивільна, а військова».

Правда, під час травневої зустрічі я при колегах поцікавився в заступника комроти: «Чому довідка не з військової прокуратури?» — «Але ж ми — добровольці, міліціонери», — була відповідь. Тепер з'ясувалося: військові прокурори побоювалися за цивільних, тому й узяли слідство на себе. Втім, дорікати за відсутність правдивої інформації мусимо не служителям закону, а самим собі. Забули про найважливіший стандарт журналістики — користуватися різними джерелами.

Та в кожному разі справа б не набрала таких обертів, якби була дієва реакція ще на перший виступ преси. Якби не розділялося, хто де працює, оскільки служимо ми одному — справедливості.

Піднятися над плінтусом

У нас достатньо прикладів того, що не святі горшки ліплять; можуть «ліпити» і провінційні журналісти. Але для того вони повинні видавати на-гора не тільки цифри й факти, а й думки, емоції, здатні заіскрити, зачіпаючи кожного. Саме із цим нині тугувато. На тому ж семінарі про профстандарти метри журналістики нарікали: і про трагедії зараз говорять як про щось буденне. Стільки-то обстрілів, стільки-то постраждалих.

Схоже, це розуміють дедалі більше колег. І для охочих зрозуміти добре було би провести вже практичний майстер-клас — скажімо, Олени Степової. Журналістка з луганської глибинки, яка пише під таким псевдонімом, уміє робити це хвилююче, інтелектуально, захопливо. Плюс дотепно (особливо коли дає відкоша противникам в інформаційній війні). І тому затребуваними «широким загалом» виявилися не тільки її регулярні публікації, а йкнижки, в яких їх зібрано: «Все будет Украина», «Все будет Украина. Степовые истории из зоны АТО».

Кризовий медіа-центр «Сіверський Донець» і наш спікер АТО Руслан Ткачук стараються, щоб на такий рівень виходило якнайбільше колег. Для того й організували зараз конкурс «Репортери АТО». Аналогічні програми є й у створених нами в Сєверодонецьку Всеукраїнській організації учасників бойових дій «Єдність», Школі молодого журналіста при вищому профучилищі. Може йтися і про своєрідний суспільний медіахолдинг.

Координувати ці та інші актуальні справи, оздоровлювати відносини між колегами, втілювати професійні стандарти у нас могла б обласна організація НСЖУ. Але її верхівка залишилася в окупованому Луганську, і тому довелося навіть скасувати всеукраїнську конференцію. У сусідній області, де лідер журналістів переїхав з Донецька в Маріуполь, схожу проблему з «розмежуванням» вирішили, а ми виявилися заручниками свого правління. Розмови про «альтернативу» йдуть, але необхідно розробити її чіткий алгоритм, щоб не впертися в той же правовий тупик, що й організатори всеукраїнської конференції.

Тягти далі нікуди. Місцева преса практично деградує. Доплінтусово. І за контентом, і за тиражами (якщо до того ж дивитися на реальні). Кого в тому звинувачувати, якщо часто шпальти заповнюються офіціозом, не публікувати який редакції не ризикують. З тих місцевих газет області, які мені вдається переглядати, досить читабельними залишаються лисичанська, новоайдарська. Лише дві жінки відважно випускали цікаву районку на лінії вогню — у Станиці Луганській. Намагався хоч морально підтримувати їх, але проти «Градів» нічого не вдієш — колегам довелося рятувати своє життя. Що ж до грантових, приватних, партійних газет — то їх, за поодинокими винятками, і газетами назвати важко. Корпоративна преса вирішує свої вузькі завдання. А як реагувати на ту, що виходить у сепаратистів і часом потрапляє до нас, ніхто так і не вирішив. Чи потрапляють до них і від нас — поки що невідомо.

Зрозуміло, що багато хто зараз уповає на сайти. Однак тут безліч фейків. Діє кілька телередакцій, але як їм конкурувати в prime time з хітами центральних каналів?! На додачу до лаконічного радіо FM днями в Сєверодонецьку з'явилося докладне Інтернет-Радіо «Без меж», яке обіцяє транслювати правду і тільки правду. Його «політику» чудово втілюють молоденькі переселенки — новоспечені випускниці Східноукраїнського нацуніверситету імені В.Даля, що теж переїхав у наше місто, і відомий місцевий блогер.

Коротше, у принципі є все, що треба. І, як показали опитування, одне іншого вповні замінити не може. Навіть для молоді. У Сєверодонецьку, наприклад, популярні власні шкільні газети, і одна з них — ліцейська — перемогла у всеукраїнському конкурсі. А що вже казати про людей літніх…

Актуальність проблеми друкованих ЗМІ посилюється і в зв'язку з тим, що потрібно активізувати інтеграційні процеси. Добротна преса потрібна для самого 120-тисячного Сєверодонецька, для десятків тисяч вимушених переселенців, що додалися до нього, мешканців сіл, які незабаром приєднаються до міської територіальної громади, для кращого порозуміння з воїнами з різних регіонів, які несуть у нас службу. Словом, для всієї області.

Крім жартів

На прес-конференції «генерал-губернатора» області Г.Москаля, організованої в рамках того ж таки «стандартного» семінару, я запитав його:

— А чи буде все ж таки налагоджено випуск обласної газети?

— Ні до чого це, — відповів Геннадій Геннадійович. — Усе одно скоро роздержавлення преси. До того ж у нас є сайт, де прес-служба виставляє достатньо інформації. Нею газети різні користуються, інформагентства, кожен, хто захоче.

Усе так. І з казенними газетами настав час розпрощатися, і прес-служба обласної військово-цивільної адміністрації насправді працює здорово. Але знову ж таки: на кого вона працює — на читача чи на своє керівництво? Перед ким відповідальна? До того ж в офіційних прес-релізів своя специфіка. Беру місцеву газету з одним з останніх — на нашу тему: «…дійшли висновку, що важливим напрямком роботи є збільшення можливостей для пасивного доступу до інформації з максимальним обсягом інформації…» Виставлю пару пива тому, хто через усе це продереться з першого заходу.

Крім жартів — бездумна передача навіть начальницьких промов може мати наслідки. На засіданні парламентського комітету Г.Москаль доречно спародіював один з типових висловів сепаратистів. Усі цей ситуативний гумор зрозуміли; але коли фраза з живої мови перекочувала в офіційне повідомлення (молодого співробітника у прес-службі привчили, що шефа треба цитувати дослівно), її можна було сприйняти прямолінійно — аж до політичного конфлікту. А це вже не жарт.

Або зовсім свіжий приклад. На тій самій прес-конференції, що фігурує в цьому есе, двоє прискіпливих блогерів допитувалися у губернатора, чи покриває він корупціонерів.

— Так! — не моргнувши оком, відповів той. Усі ми, звісно, сторопіли, а голова області пояснив: — Ви ж так стверджуєте, а я вірю журналістам. Тільки, будь ласка, крім голих нападок, опублікуйте факти. Хоча б дізнаюся подробиці. А поки що мені додати нема чого… Вам теж? Тоді не каламутьте воду.

Усе ясно. Але якщо вирвати стверджувальну частку з контексту, то цілком можна видати: Москаль публічно зізнався в корупції. Словом, дуже хочеться, щоб для Геннадія Геннадійовича (і не тільки для нього) стала очевидною різниця між стенографією і справжньою журналістикою. Як цьому допомогти? Чому б не зобов'язати наших «очільників» передплачувати й читати серйозні, перевірені часом видання? І все стане на свої місця.

Зовсім не іграшки

Так, ЗМІ не повинні бути державними. Але хіба зараз, в умовах АТО, це не державна справа — подбати про те, щоб повсюдно була не бутафорська, а дієва преса, що викликає довіру, заточена і на вільну, і на окуповану території, і навіть на зарубіжжя.

Про це днями ми розмовляли й на засіданні Монтенівського клубу при нацуніверситеті ім. В.Даля. Його голова доктор філософських наук Олександр Єрьоменко (їхня родина, можна сказати, журналістська) розповів, що дискусії про ідентичність жителів Донбасу він з колегами веде і в столиці. Сєверодонецькі вчені-філософи дійшли висновку, що деякі основні речі треба винести і в популярні ЗМІ. Пора все ж таки вибудовувати для співвітчизників чітке розуміння того, що всі ми, незалежно від місця проживання, етнічного походження, — громадяни однієї єдиної країни. Нашої спільної України.

* * *

Адже ми, журналісти, повинні працювати на всіх співгромадян. І на себе теж. У тому числі — для свого професійного ствердження.

Якщо, звичайно, хочемо покінчити з «мертвим сезоном».

Семен Перцовський, м. Сєвєродонецьк

Комментарии закрыты