Прифронтова Волноваха: «не думайте, що в нас усі — сепаратисти»

 

(Публікується в рамках конкурсу «Репортери АТО»)

Тут відбувалися і демократичні вибори, і референдум за «ДНР». Тут дивляться пропагандистське путінське телебачення і купують українські товари. Без зарплат по півроку і з Леніним у центрі міста — так сьогодні живе Волноваський район на Донеччині...

ДИВЛЯТЬСЯ ПУТІНСЬКЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ І ЗМІТАЮТЬ УКРАЇНСЬКІ ПРОДУКТИ

— І Україна, і Росія в жопі. Але ми розуміємо, що треба вибиратися, а там думають, що все добре, — водій Віталій дорогою на Волноваху розмірковує про війну, розповідає анекдоти (Українського собаку, який шукав ліпшого життя в Росії, запитують, де ліпше. «Та в Україні хоч гавкати можна», — відповідає той) й легенди про жорстоких бандерівців, що тепер вельми популярні в «ДНР» (Українські солдати живцем закопали російськомовного жителя Донбасу, лише руки з землі ворушилися). Його теща живе в окупованому Донецьку, підтримує сепаратистів. «Це тому, що вона дуже добра людина, такій легко голову задурити», — вважає Віталій. Якось він гостював у друзів на Волині, був у Луцьку і Горохові. «Чоткі города», — при спогадах жвавішає. Мар'янівку називає «Мар'їнкою».

На блокпосту біля в'їзду у Волноваху чекаємо 40 хвилин. Інших пропускають швидко, але черговий солдат довго радиться по телефону з командиром, чи можна журналістам у райцентр.

— Настрої у Волновасі різні: школярі, які на канікулах побували в Луцьку, кричать: «Слава Україні!», а бабці, що дивляться російське телебачення і не виїжджають за межі міста, перемивають кісточки і Президенту, і мені, — голова райдержадміністрації Валерій Лубінець зустрічає на порозі кабінету. На піджаку носить жовто–блакитний значок. На стіні висить календар із Шевченком та портрет Порошенка.

У Волновасі сьогодні мовлять 12 російських телеканалів. Керівник району запевняє, що на сесіях порушують питання, аби їх заборонити, однак наразі нічого не добилися.

Волноваху контролюють Збройні сили України. Місцеві по–різному реагують на військових.

— Раніше люди негативно ставилися до солдатів, бо ті ходили нетверезими, зі зброєю, думали, що ми всі тут сепаратисти, — каже. — Тепер стосунки пом'якшилися. Проводимо наради, говоримо: «Народ і армія — єдині».

На великодні свята волноваські діти гостювали в місті–побратимі Луцьку. Повернулися додому в захваті, закликають тепер батьків і друзів туди їхати. Майже рік тому поблизу донецького міста загинуло 18 бійців 51–ї бригади з Волині.

— Ця трагедія поріднила наші землі. Ніколи не забудемо, що ці хлопці для нас зробили, — запевняє чиновник.

Не всі розділяють такі патріотичні поривання. Ті, хто дивиться телевізор, вірять, що в Донецьку все прекрасно, навіть фонтани працюють. Є переселенці, котрі пориваються додому, та, побачивши свої зруйновані оселі, повертаються. А ще — підприємливіші жителі Донецька, котрі зареєструвалися на території Волновахи як переселенці, але окупованого міста не залишають. Мають довідки, їздять сюди по пенсії, знімають гроші в банкоматах українського «Ощадбанку», купують продукти, бо на окупованій території вдвічі дорожче, та й вертаються.

— Треба ще з народом багато працювати, — резюмує пан Валерій. — Така має бути лінія партії: Донбас — це Україна.

«ЛЕНИН НАМ НИЧЕГО ПЛОХОГО НЕ СДЕЛАЛ»

Референдум за «ДНР» відбувся 11 травня торік і в місті, і в усіх селах району. Місцеві депутати, які його організовували, досі при владі. Попри це, через кілька тижнів на виборах тут віддали 40 відсотків голосів за Порошенка. А восени проголосували за кандидата від президентської партії Дмитра Лубінця, молодшого сина нинішнього районного очільника. Це єдиний депутат на Донбасі, котрий на окрузі переміг регіоналів.

— Люди ніби патріоти, але завжди чогось бояться, — пояснює цей феномен Валерій Дмитрович.— Приходять до мене зі скаргами, а як прошу викласти письмово — відмовляються.

У центрі Волновахи красується пам'ятник Леніну. Знімати його не поспішають.

 — Нема сьогодні такої необхідності, — переконаний районний голова. — До Леніна по–різному можна ставитися. Мене свого часу тут у жовтенята приймали, потім у піонери. Для тих, хто виріс із гаслом «Ленін, партія, комсомол», це дуже боляче буде. Із мером опитали населення: 75 відсотків хочуть залишити пам'ятник, бо це пам'ять, історія. Решта сказали, що їм однаково. Так ось, наше завдання — зробити так, щоб більшість вирішила: прибрати Леніна, поставити Шевченка чи ще якогось патріота України. Інакше тільки нашкодимо. Ленін — не головне, хай собі стоїть, кому він заважає. Але якщо Президент закон підпише, то, зрозуміло, виконаємо. (Ми розмовляли ще до підписання законів про декомунізацію. — Авт.)

Офіціантка кафе «Глобус» Аліна солідарна з такою думкою. Меню в закладі написане від руки, багатьох страв нема. «Все як у Радянському Союзі, не відповідає дійсності», — з акцентом коментує британський політолог Тарас Кузьо. Він цікавиться, що таке «Котлета по–донбаськи», і, зрештою, замовляє голубці.

— Я считаю, снять Ленина — это глупость, — каже дівчина. — Он мне ничего плохого не сделал.

На вигляд Аліні років двадцять.

10 КІЛОМЕТРІВ ПІШКИ НА РОБОТУ, БО ПІВРОКУ НЕ ПЛАТЯТЬ ЗАРПЛАТИ…

Волноваський район тепер найбільший у країні. Торік у грудні Верховна Рада приєднала до нього п'ять сіл Новоазовського і шість — Тельманівського районів, щоб можна було фінансувати ці підконтрольні Україні території. Самі райцентри й решта сіл перебувають під контролем так званої ДНР. Проте працівники бюджетних установ на новоприєднаних землях не можуть отримати зарплат, бо школи, лікарні, амбулаторії, ФАПи і бібліотеки досі в комунальній власності колишнього Тельманівського району. Валерій Лубінець знайшов вихід: кожен окремий об'єкт відвойовувати в суді. Поки передача майна триває, дехто місяцями не бачить зарплат.

Учителі в Кам'янці працюють задарма вже півроку, в обстріляній «Градами» школі. Вибиті вікна обтягнуті плівкою, у дворі — ями від снарядів, в приміщенні — темно, гуляють протяги. «Заходиш, як у могилу», — кажуть педагоги.

Школу обстріляли 14 січня. Діти потім розповідали вдома: «Мамо, так було прикольно: двері всі повідчинялися, і нас на підлогу знесло». Одна третьокласниця досі оговтується: плаче, б'ється в конвульсіях, непритомніє.

Попри все, навчальний процес не припинявся. Вчителі з сусідніх сіл ходять на роботу по 7—10 кілометрів пішки, бо грошей на маршрутку нема. Днями діти зібралися на суботник, садили клумби.

— Тримаю город, три кози. З того і живу, — розповідає вчителька початкових класів Людмила Коссе. — Та ще якась курка по господарству бігає. Хоч і в селі, а тяжко нам.

У продуктовому магазині (їх у селі два) напівпорожні полиці.

— Нас не зрозуміє той, хто цього не пережив, навіть якщо ви по телевізору все покажете, — каже продавчиня. Під прилавком зберігає осколки від «Градів». — Тепер тільки почуєш постріли, в голові одна думка: «Куди ховатися?».

До крамниці заходить 29–річна матір–одиначка Валентина Шарумбай. Один її син ходить до школи, другий — у садочок. Жінка працювала на заводі «Азовмаш» у Маріуполі, там перестали платити. Дитячих грошей теж не отримує. Живе з тимчасових заробітків і нерегулярної гуманітарної допомоги. У вільний час прибирає в школі за дякую — «там же син мій учиться». Вміє рубати дрова. Під час обстрілів у її орендованому будинку вибило вікна.

— Якщо сьогодні куплю дітям сік, то завтра не вистачить на хліб, — розмірковує. — Сини нічого не просять, усе розуміють. Якось військові тут були зимою, купили їм новорічні подарунки. Я розплакалася. А так нікому ми не потрібні.

Людмила Багмут щодня їздить велосипедом 15 кілометрів на роботу в амбулаторію села Гранітне. Зарплати не отримує вже чотири місяці. Якось у дорозі недалеко від блокпоста потрапила під обстріли.

— Бігла, падала, вставала, знову бігла. Чую, свистить — падаю, зірвалося — біжу, — пригадує. — Це не героїзм, це Бог дає мені бажання людям допомагати. Всі миру хочемо. Ми як були українцями, так і залишилися. Не думайте, що тут усі сепаратисти.

КОХАННЯ СИЛЬНІШЕ ЗА ВИБУХИ СНАРЯДІВ

Олена Мокренчук переїхала з Києва до Волновахи, щоб допомагати українським бійцям. «Мій Майдан розпочався в столиці, продовжився в Криму, а тепер я тут», — говорить жінка. Працювала журналісткою на півострові, коли той анексували. Тепер керує волонтерською групою «Солдатська пошта». Принципово відмовилася від допомоги, яку пропонували фонди Ахметова.

— Люди в нас як голосують: шукають у бюлетені знайоме прізвище — те, що на пакеті з благодійною гречкою написане. Міркують: ну хоч щось мені дали, то оберу, — каже Олена.

Вона родом із Сніжного, що нині окуповане. У Волновасі 25 років жила, потім у Києві. Якби не війна, не повернулася б сюди.

— Солдати не могли дістатися на позиції. Бувало, в полон потрапляли лише тому, що доріг не знали, — пригадує волонтерка. — Почали з того, що карти роздавали.

На складі у волонтерському центрі — овочі, консервація, камуфляжна форма, подушки, памперси. Допомагають не лише бійцям, а й народженим у війну дітям, вимушеним переселенцям, самотнім старшим людям.

— Коли чуєш по телевізору, що знову обстріляли Гранітне, Широкине, сприймаєш це як суху статистику, — каже Олена. — Інша річ — на власні очі побачити будинок без даху, де живе бабця із паралізованим чоловіком. Він у візку, а їй на голову падає сніг. Коли стріляють — не ховається, не покидає чоловіка. (Захотілося поїхати до цього подружжя, але нас із міркувань безпеки туди не пустили, в той день Гранітне знову обстрілювали. — Авт.).

Олена їде в село Мирне провідати мешканців будинку для літніх людей. Узимку тут не було світла й опалення. Працівниця Світлана Головко носила воду з криниці — щодня по сто відер. З нового року персонал (крім жінки, ще чотири санітарки, дві кухарки) теж не отримує зарплати. В Тельмановому їх розрахували, а у Волновасі ще не прийняли. Працівники доглядають 15 людей — пенсіонерів, інвалідів, є хлопець із ДЦП.

— Був у нас працівник ОБСЄ, то сказав: лише українці можуть у таких умовах працювати, ще й задарма, — Світлана заливисто сміється й біжить на оклик пенсіонерки. Заспокоює її, обнімає.

Ярослава ТИМОЩУК, газета «Волинь-нова»

 


Комментарии закрыты