Роман Скасків: єдиний спосіб повернути Крим — виграти економічну війну

Публікується в рамках конкурсу «Репортери АТО»

Нині в Україні найгарячішою темою для розмов є анексія Криму та протистояння у Східній Україні. Експерт з військової справи, екс-капітан десанту США Роман Скасків розповів кореспонденту «ДУ» про свою участь у військових кампаніях в Афганістані, Іраку та висловив власне бачення щодо розвитку подій в Україні.

Українські корені

— Романе, на початку нашої розмови розкажіть про себе. Я знаю, що Ваші батьки родом з України, а Ви вже народилися в США.

— Моя мама Марія народилася недалеко від Львова в місті Городок. Коли їй було чотири роки, її батько, а мій дід, утікав від більшовиків і взяв із собою двох дочок. Моєму батькові було 15 років, коли німці гнали молодь із Тернопільщини до Німеччини. Мама, як і тато, жили в Німеччині в спеціальних таборах. Після війни багато людей поверталися в Україну, але галичани їхали за океан. Галичани казали, що вони народилися не в СРСР, а в Польщі.

Саме з цієї причини основу української діаспори становили галичани. Мама з татом познайомилися в Нью-Йорку. Побралися і народили спочатку мою сестру, а потім мене. Щосуботи я відвідував українську школу при церкві. Закінчив середню школу в Бронксі. У 2000 році — Стенфордський університет у комп’ютерній сфері. Замість того щоб заробляти величезні гроші, бо якраз тоді в Америці комп’ютерна галузь швидко розвивалася, я вирішив шукати пригод.

Став офіцером-десантником. У 2002 році поїхав служити в Афганістан, у 2004-му — в Ірак. Потім залишив армію. В Америці, в штаті Айова, є відома школа для письменників. Я пішов туди навчатися. Коли там перебував, то отримав лист з армії. Мені знову запропонували повернутися до її лав. Я повернувся і у 2008 році вдруге опинився в Афганістані.

— Коли вирішили йти служити в гарячі точки, батьки відмовляли Вас?

— Мій батько вже давно помер. Шкода, але якби він був живий, то, певно, мене дуже сварив би. Мама, як і будь-яка мама, була проти. Але я сам давно керую своїм життям. Коли мені виповнилося 19 років, заробляв гроші як програміст. Уже жив окремо і мав свою квартиру. Мама мені довіряла.

— Не жалкуєте, що брали участь у бойових діях?

— Не те щоб жалкував. Я зрозумів, що війни нікому не допомагають. Якби я залишився в комп’ютерній сфері, то краще б заробляв для себе і для інших. Проте сталося, як сталося. Після армії я повернувся в комп’ютерну галузь та почав писати книжки про війни.

Нюанси Афганістану та Іраку

— Чи мали Ви можливість вибирати, в яких військах служити?

— В Америці — добровільна військова служба за контрактом. І коли мене запросили служити в армію, то це була служба за контрактом. Не всі хлопці служать там, де захочуть. Якщо людина компетентна, то служить там, де забажає.

— Як готувалися до армії?

— Коли був студентом, то тренувався кілька разів на тиждень та ціле літо. Я давно знав, що хочу йти служити піхотинцем. Мав друга, з яким ми разом шукали пригод, тому додатково тренувалися. У Каліфорнії ходили по горах. Ось так готувалися до армії.

— Скільки часу пройшло від того моменту, як Ви прийшли в армію, до моменту поїздки в Афганістан?

— Я став офіцером у березні 2000 року. Пішов у школу для офіцерів-піхотинців. Це була дуже жорстка школа. Там травмував коліно. Мусив лікуватися. Ще рік перебував у дивізії десантників. Потім пішов в Афганістан. Єдиним нашим завданням було тренуватися.

Знаю, що в Україні військові займаються безплатною роботою (варять їсти, прибирають тощо), а в Америці військові повинні лише тренуватися і не займатися іншою справою. Дивізія десантників є найкращою в Америці. Я вважаю, що ми були повністю готовими до виконання завдань в Афганістані. Коли дізналися, що нас відправляють у цю країну, то мали додаткові специфічні тренування. Уперше почали одягати бронежилети, адже до цього їх не бачили. Ми одягали їх на тренуванні, щоб організм звикав до додаткових навантажень. Я не жалкую, що побував у гарячих точках.

— Якою була психологічна підготовка?

— Нас навчали, як поводитися з місцевим населенням. Ми вивчали їхню релігію, культуру. Нам пояснювали, що в Афганістані та Іраку не можна дивитися на жінок. Афганці та іракці трохи ближче стають, ніж стоять один перед одним європейці. Коли зустрічаються чоловіки, вітаються потиском рук, і в такому рукостисканні ведуть розмови.

Ці культурні нюанси при першій поїздці в Афганістан не мали значення, адже ми перебували на базі. Там їли, спали, тренувалися, відпочивали. Виходили за межі бази шукати ворогів. А от в Іраку та вдруге в Афганістані було вже інакше. Потрібно було багато спілкуватися з місцевим населенням, а також жити поруч. Це психологічно важко, бо ти ніколи не маєш можливості розслабитися, а незнанням нюансів культури можна образити людину.

Дипломатична та військова місія

— Ваші обов’язки в Афганістані та Іраку?

— У 2002 році в Афганістані перебувало лише вісім тисяч американських солдатів. Найбільша їх кількість була кілька років тому — 160 тисяч.

На той час це була єдина війна, адже війна в Іраку ще не почалася. Тому ми мали всі ресурси американської армії, в тому числі літаки, гелікоптери. У нас була постійна підтримка. Першою точкою в Афганістані був Кандагар, і звідти ми їздили шукати ворогів. Перед моїм приїздом відбувалися великі військові битви, але коли я прибув в Афганістан, то битв не було. Певно, ховалися від нас. Ми знаходили лише багато зброї. Усе віддавали інженерам, які її знищували. Нам було цікаво спостерігати, як вибухали снаряди. Ми втікали подалі від місця знищення і дивилися.

По країні ми переміщалися гелікоптером. Нас переправляли з однієї точки в іншу. Дуже часто йшли пішки або їхали машиною. Це було наше перше завдання. Наприкінці служби моя частина розміщувалася на кордоні з Пакистаном. У частині були дві команди спецназу. Спецназ — це 10–12 чоловік. Ми їх охороняли. У бік розташування нашої частини летіли ракети з території Пакистану. Лише одного разу постріл був ефективним. Іноді чуєш далеко шум. Потім повідомляють, що стріляли афганці. Вони зовсім не вміли влучати в ціль, а ціллю були ми. Проте вони дуже швидко навчилися стріляти і пристрілялися до нас.

Я пам’ятаю один ранок. Зазвичай вони випускали три-чотири ракети поспіль. Ці ракети всюди летіли, але одного ранку вони стріляли 20 разів, і одна ракета влучила в стіну нашої бази. Посипалося каміння.

При першому відвідуванні Афганістану я мав лише військові цілі: шукати ворогів, охороняти спецназ. В Іраку та вдруге в Афганістані була зовсім інша робота. Окрім того що я був військовим і виконував військову місію, я ще мав дипломатичну роботу. В Іраку щодня зустрічався з місцевою радою. В Афганістані йшов у далекі маленькі села в горах і зустрічався з їхніми впливовими людьми. З’ясовував, що їм потрібно і чим ми могли б допомогти. Так ми підтримували теплі стосунки з місцевим населення. Будували їм школи, лікарні, дороги.

— Вони охоче йшли на контакт чи сприймали вас агресивно?

— Було по-різному. В Афганістані у 2002 році ми для них були людьми з іншої планети. Місцеві мешканці до нас приходили і дивилися на нас, як на чудо. Американська армія — найбільш технологічна армія у світі, а в Афганістані найбідніші люди. Там, як бачиш дещо повнішу людину (не зовсім худу), то знаєш, що це — важлива особа.

Потрібно розуміти, що багато людей ненавиділи талібан. Дехто був дуже радий, що ми прийшли. Вони вірили, що ми їм щось добре принесемо. Подекуди нас вітали як героїв. В Афганістані немає об’єднаного суспільства. У кожній долині зовсім інша політика, інші думки. У долини приїжджали араби і переконували місцеве населення, що треба об’єднуватися і боротися з американцями. Так намагалися організувати проти нас боротьбу. Іноді місцеве населення саме вірило, що треба з нами боротися, а часом їх переконували араби: мовляв, мусульманські брати повинні бити ворога.

— Що ще вражало, коли приїхали в гарячу точку?

— Перше враження: погода та пилюка. Було надзвичайно спекотно. Пилюка була висотою у кілька сантиметрів. Щоб адаптуватися до жаркого клімату, ми деякий час перебували на базі, тренувалися. Призвичаювалися до жари поступово.

 

Війна— це здоров’я уряду

— Як Ви вважаєте, чи виправдана участь будь-яких іноземних військ у гарячих точках?

— Є такий вислів: війна — це здоров’я уряду. Ви бачите, що Путіна підтримує практично переважна частина населення Росії. Маєш причину збирати податки, давати великі гроші своїм людям, які продають зброю. Війна для уряду дуже зручна, але для загального суспільства — ні.

Американці брали участь у війні в Афганістані, коли це лише починалося. Було престижно служити в Афганістані. У молоді були почуття героїзму, патріотизму. Але потім суспільство дуже змучилося. В Америці швидко поширюється ідея: уряд — це не є суспільство. У США мешкають представники багатьох культур, і тому немає цілісної нації. Думаю, що через це і через нашу історію виникла революція проти податків. Багато хто вважає, що солдати служать уряду, а не суспільству. Патріотизм існує, але існує також ідея: «солдат не мене захищає, а працює для президента Америки». І ця ідея більш поширена.

— Служити в американській армії престижно. Наскільки забезпечені військові?

— Зарплата військових в Америці непогана. Я вже говорив, що як програміст після Стенфордського університету міг би втричі більше заробляти, ніж військові. Більшість людей, які йдуть в армію, отримують таку зарплату, яку вони могли б отримати в цивільному житті. І так повинно бути, адже тоді виникає конкуренція між армією та фірмами, котрі конкурують за одних і тих же людей. У 2007 році, коли мене запросили повторно в армію, військових бракувало. Під час економічної кризи у 2008 році поширювалося безробіття, і тому люди добровільно поверталися в армію, бо в цивільному житті не було роботи.

Крим можна повернути через 5–10 років

— Цікава Ваша точка зору щодо Криму. Чому виникла така ситуація в Україні?

— Є кілька причин. У Криму проживає значна частина людей, яка вважає себе росіянами. Думаю, що все-таки менша частина з них хотіла приєднатися до Росії. Друга причина — росіяни могли силою захопити Крим, і вони це зробили. Ми повинні бути вдячні росіянам, адже вони двічі показали, що велика ідея — це міф. Перше — показали цілому світу, що комунізм не працює і неможливо організувати централізовану ефективну економіку. Друге: нещодавно показали, що міжнародні закони не працюють, і сила їх може порушувати. Третя причина в тому, що люди не мають можливості себе захистити. Українці не є озброєним суспільством. Криму потрібно було надати більшу автономію, ніж вони мали, коли перебували в складі України. Цього не було зроблено.

— В українському суспільстві побутує думка, що Крим повернеться в межі України років через два-три. Це можливо?

— Я думаю, що це могло б бути можливим не за два-три, а за п’ять-десять років, якби теперішній владі вдалося зробити різкий контраст між Україною та Росією. В Україні треба підтримати ідею, що український народ — козацький. Тут свобода, людям дозволено себе захищати, самоврядування в містах, а Росія — це рабський народ, і там все заборонено, не можна себе захищати. Усе централізоване.

Якщо б українська влада реалізувала таку ідею, то українська економіка набагато швидше розвивалася б, і росіяни їхали б в Україну на заробітки. Єдиний спосіб повернути Крим в Україну — виграти економічну війну, бо силою Україна Крим не поверне.

— Зараз на сході України неспокійно. Що потрібно зробити українській владі, щоб не відбувся кримський варіант?

— Я думаю, що причини однакові. Проте на сході України проживає ще менше росіян, ніж у Криму, і ще менший відсоток людей бажає приєднатися до Росії. Але чи від’єднається від України територія, чи ні — побачимо. Щодо причин, то вони ті самі, що і в Криму: треба створити контраст і дозволити людям купувати зброю.

Якщо говорити про Небесну сотню на Майдані, то можна побачити, хто загинув і з яких областей. Переважна більшість була із західних регіонів України. Я би надав право місцевому населенню вирішувати, чи бути в складі України, чи ні.

— Політики кажуть, що не можна дозволити населенню купувати зброю, бо це може призвести до громадянської війни.

— Ні, я не згодний. Ми можемо побачити по телебаченню і в Інтернеті, як поводяться озброєні люди: вони можуть сваритися, але рідко стріляють. Зараз в Україні погана асоціація: зброя — криміналітет. Коли зброя заборонена, то кримінальні елементи її все одно мають. Лише чесні люди не мають чим захищатися. В Америці зброєю володіють як чоловіки, так і жінки, навіть бабці. Вони мирні, дорослі, спокійні люди. Тільки коли зброя заборонена, тоді виникає асоціація між зброєю та криміналом. Найбільш радикально налаштовані — вже озброєні, лише звичайні спокійні громадяни її не мають.

— Яке майбутнє бачите для України?

— Думаю, що для України буде краще, коли Донбас залишиться в її складі. Тоді це буде великою перемогою для всіх. Якщо Донбас відійде до Росії, то багато людей буде емігрувати в Україну. Я бачив по телебаченню інтерв’ю молодих людей з Луганська, вони казали: «Якщо я прокинуся одного дня — і вже буде Росія в Луганську, то виїду в Україну». Коли для України відкриють безвізовий режим з Європою, українці будуть більше заробляти, вертатися із заробітків в Україну з високими зарплатами.

— І наостанок Ваші побажання читачам газети.

— Третій президент США Томас Джефферсон казав про демократію: «Демократія — це не що інше, як влада натовпу, де п’ятдесят один відсоток людей вирішує, що будуть робити сорок дев’ять інших». Засновники демократії в Америці не намагалися творити демократію. Вони намагалися охороняти суспільство від демократії. І робили це за допомогою самоврядування. Самоврядування набагато важливіше, ніж демократія. Коли двоє вовків і одна курка голосують, що їсти на вечерю,— це теж демократія!

 

Розмовляла Інна БОРИСОВА, Всеукраїнська суспільно-політична газета «Демократична Україна»

 

 

 


Комментарии закрыты