Роздаєш хліб, а тобі кулаком махають: «київська хунта»

 

(Публікується в рамках конкурсу «Репортери АТО»)

У звільненому від сепаратистів Слов'янську віруючі нарівні з волонтерами допомагають відновлювати місто
 

            О восьмій ранку парафіяни протестантської церкви «Добрая весть» збираються на молитву. Вони стоять у колі і хором звертаються до Бога. Пастор Петро Дудник одягнений у чорну футболку з написом «Я люблю свою жену». Є батьком 8 дітей, із яких 6 ― усиновлені та прийомні. Після служби якийсь чоловік жартує: «А батюшка то ненастоящий ― ни рясы, ни бороды нет».
            Люди заповнюють автобуси. 9 бусів сьогодні повезуть гуманітарну допомогу для мешканців прифронтових територій. А невдовзі розпочне діяльність місіонерсько–волонтерська школа. 22 підготовлених студенти з різних регіонів України та один із Казахстану навчатимуть людей, як надавати першу медичну допомогу, виявляти розтяжки й міни та як не зламатися психологічно в умовах військового конфлікту. Серед добровольців ― 18-річний Віктор Лукощенко з Донеччини. Його сім'я перебралася на Волинь, а сам хлопець довгий час допомагав волонтерам у Луцьку. Тепер вирішив повернутися на батьківщину, щоб бути корисним тут.
            За «ДНР» у храмі оселилися сепаратисти. Після них виявили у підвалі склад зброї ― трьома вантажівками вивозили. Чотирьох парафіян церкви після допитів і катувань розстріляли бойовики «Русской православной армии». Пастор каже, що вони ідентифікували їх з ідеологічними ворогами ― представниками «американської віри».
            Спочатку волонтери допомагали Слов'янську стати на ноги після звільнення. У місті не було газу, води, електрики. З 5 по 15 липня зафіксували два випадки голодної смерті. Скільки всього людей загинуло в місті за період військових дій, досі не з'ясовано. Віруючі розносили пакети з продуктами і допомагали відновлювати житло, організували три центри для розселення постраждалих. Згодом почали допомагати мешканцям прифронтових територій. Протестантські громади з інших міст (серед них ― і луцькі брати по вірі з пастором Миколою Климчуком) привозять у Слов'янськ продукти, будматеріали. Пастор показує на телефоні фото чоловіка, який тримає в руках 6 хлібин. Обличчя в нього змучене, але усміхнене, здається, що він обіймає ті буханці. На інших знімках діти, які сиділи в підвалах півтора місяця, туляться одне до одного. Треба не тільки нагодувати, а й достукатися до сердець, вважає пастор.
            ― Ваші волонтери розповідали, що є люди, котрі беруть допомогу, а потім далі проклинають Україну. Як цьому зарадити?
            ― Робити, що робиш. Зі мною було кілька разів таке ― роздаєш хліб, а тобі кулаком махають: «Київська хунта». У цьому є певна жертовність і прояв любові. Її ідеальний варіант ― коли тобі зробили щось добре, а потім ― ти. Так ведеться в моїй родині, наприклад. Жертовна любов ― коли служиш людині, і в якийсь момент це може відгукнутися. Ми не вчимо, не настановляємо нікого, не розповідаємо про свою громадянську позицію, хоча кожен її має. Наше завдання ― знизити градус ненависті. З людьми треба потихеньку розмовляти, пояснювати, хто є хто, і що на війні нема справедливості. Не кажемо, що одна сторона є ідеальною. На жаль, трапляється мародерство з боку українських солдатів, п'янство. Але це не значить, що не маємо любити свою землю і брати за неї відповідальність.
            ― Наскільки слов'янцям із різними точками зору вдається сьогодні примиритися?
            ― Об'єднує ідея «як я можу допомогти тобі?». Серед місцевих є різні настрої: проукраїнські, проросійські. Звичайно, треба стверджувати, що важливо мати проукраїнську позицію, але об'єднати навколо цього містян нереально. Ось привозимо шифер у розбитий район одному чоловікові. Кажемо: там ще й бабці дах потрощило, ми і тобі, і їй вивантажимо, а ти потім допоможеш їй. Ясно, людина погоджується, бо думає, що інакше ми шиферу не дамо. А коли починає допомагати, то переживає щось особливе, відчуває, що вчинив героїчно. У місті це так само працює. Приходить переселенець і скаржиться, як йому погано. Погоджуюся допомогти, але навзаєм маю просьбу: винеси бабці сміття з розбитого дому, а я тим часом подумаю, як зарадити. Чоловік повертається з настроєм уже не скиглія, а людини, котра побачила чуже горе і зробила щось добре. Так від маленьких речей почали об'єднуватися в більші проекти. Група активістів розмалювала автобусні зупинки. Це заражає інших.
            Війна відкрила специфіку людей на Сході України. Вони трохи ображаються, що так кажу, але мешканці Донбасу відрізняються від жителів Центру чи Заходу. Люди живуть у своєму маленькому світі: в шахту і з шахти. Зміну відпрацював, а більшу відповідальність ніхто не хоче на себе брати. Це таке «інтернатівське» мислення: вважати, що ти ображений життям, бідний, а всі тобі щось винні, президент не такий, все погано, чому даєте одну буханку хліба, а не дві? З такими людьми складно працювати, але якщо будемо нарікати, то чим відрізняємося від них? Ми не виконуємо за людей їхню роботу, а даємо імпульс, що життя продовжується.
            ― Ви раді, що Леніна скинули?

            ― Сказати, що радий, ― це нічого не сказати. Він для мене як для віруючої людини ― втілення ідола, чорного бога. Питання часу ― вигнати його з мізків та сердець людей.

 

Ярослава ТИМОЩУК, газета «Волинь-нова»
 


Комментарии закрыты