Ви проти нас, бо українською говорите

 

(Публікується в рамках конкурсу «Репортери АТО»)

Уже майже рік, як Слов'янськ звільнили від ополченців. Про «ДНР» тут сьогодні нагадують зруйновані будівлі, та місто вчиться жити мирно. А днями на центральній площі знесли пам'ятник радянському вождю

 

ТУТ І СЬОГОДНІ БОЯТЬСЯ ГУЛЯТИ ВВЕЧЕРІ

            — Ми не потрібні ні тій владі, ні тій. І поки не почнемо працювати, то нічого й не матимемо, — о 6-й ранку будить жіночий голос за стінкою плацкарту. За півгодини виходити у Слов'янську — місцеві кажуть «Славянск». Бажаю сусідкам щасливої дороги, щоб утретє за час недовгого перебування разом почути тишу у відповідь на свої звертання.
             На пероні зустрічає Сашко — Слов'янськ його рідне місто, він працює тут журналістом у газеті. Сепаратистський блокпост розташовувався за кілька метрів від його дому. Фото українського прапора з Майдану у його «Фейсбуці» видається мені чеснішим, ніж засилля національної символіки, яке всюди бачу вдома. Тепер Сашко їздить чорним «Ніссаном», а рік тому, за «ДНР», брав у діда «Волгу» або пересувався на велосипеді, бо ополченці могли забрати авто на «потреби республіки». Він каже, для таких людей єдиний спосіб щось заробити — це «віджати». Їх легко впізнати за аргументами в дискусіях — повторюють слово в слово, як написано «ВКонтакті» у групах на зразок «Новости Новороссии». Прихильники сепаратистів стверджують, що за їхньої влади в Слов'янську панував порядок: місцеві роми призупинили свій наркобізнес і на вулицях не видно було нетверезих людей. Колега спростовує: насправді ополченці відібрали в циганів їхній промисел і навіть найбезстрашніші любителі спиртного просто боялися гуляти ввечері. Ця звичка ще залишилася в слов'янців — хоч і літо, а рано розходяться по домівках.
             А зараз місто прокидається. Перші плавці розбурхують ще сонне солоне озеро в парку «Слов'янський курорт», пенсіонери роблять зарядку на пляжі. З того берега у воді відображається церква. У місті й околицях багато водойм і храмів — часом здається, що й не їхала з Волині.
             Депутат Юрій Солод, чоловік Наталі Королевської, дякує з білбордів ветеранам за перемогу. Він виграв тут по округу вибори від «Опозиційного блоку», один із його слоганів був «Продовжу програму Олексія Азарова». І справді, обидва роздавали пакети з продуктами. Також у місті рекламують місцеву бібліотеку: «Читай українське, своє, рідне!», а релігійні громади цитують Ісуса Христа і запевняють: «Слов'янськ — надія є!».
             У курортному пансіонаті мешкають військові. У магазинах розклеєні оголошення про заборону продавати солдатам спиртне. Через віконечко у броньованих дверях крамниці висовується голова продавця. Він простягає нам два картонні стаканчики з кавою. «Пожалуйста! Будь ласка!» — усміхається.
             На виїзді з міста в бік Артемівська жовто-блакитні літери «Слов'янськ» видаються особливо яскравими на тлі зруйнованої психіатричної лікарні та автобусної зупинки, яка від куль — мов решето. «Україна — понад усе!» — зустрічає при в'їзді гасло, однак поспішно було б думати, наче після звільнення всі відразу вбралися у вишиванки.

 

«ШКОДА ЛЕНІНА, ЯК ЗАМІЖ ВИХОДИЛА, КВІТИ ЙОМУ КЛАЛА»
 

            Увечері центр міста набуває особливого шарму: фонтани, ненав'язлива музика, діти катаються на поні і спускаються з надувних гірок. Одноногий чоловік у камуфляжі просить милостиню. За всім цим звисока спостерігає Ленін. На шиї йому намалювали жовто-блакитний галстук. Пізніше активісти облили пам'ятник червоною фарбою...
            Але наступний день розпочинається з новини, що Леніна демонтували. На його місці тепер тріпоче національний прапор. Неба тут одразу побільшало. Неподалік на жовто-блакитній лавці вмостилися дві бабусі. 80-річна Валентина Василівна бачила, як зносили монумент. Рано-вранці вона вигулювала собаку. Зізнається, трохи плакала, просила хлопців із «Правого сектору» облишити цю затію. Але що вмовляння не подіяли, то пильнувала, аби хоч голова при перенесенні не відвалилася.
            — Леніна мені шкода. Бо кого тепер поставлять? Шевченко в нас уже є, а Бендеру (саме Бендеру, а не Бандеру). Бендера тут на фіг не нужен, — жінка хоч і сердита, але всміхається у два зуби.
            — Такі вони тут герої, де не стріляють. Хай би на передовій себе показали. Якби з фронту приїхали, то вже б не хотіли дурницями займатися, — додає її подружка.
            Під час окупації жінки не покидали Слов'янськ, бо, кажуть, куди було податися. Сепаратистів вони називають людьми «без мозку, але зі зброєю». Дивуються, як на таких могли повестися дівчата. «Якби ви бачили, які дівахи біля них ходили — всі такі красавіци», — хитають головами. Їм понад усе важливо, аби настав мир, а хто винен у конфлікті, вирішувати не беруться. «Потім буде видно. Кого Бог більше покарає».
            Багатьом перехожим теж не вистачатиме Володимира Ульянова в рідному місті.
            — Як це так? Мене тут у комсомол приймали, як заміж виходила, квіти Леніну клала. Взяли і знесли, людей не спитавши. Може, тепер ще вулиці будемо перейменовувати?! Давайте злободенні проблеми вирішувати, — обурюється жінка бальзаківського віку.
            — Підтримуємо вас! — зачувши, спиняється хлопець років 19. Гортає на телефоні фото з акцій, де учасники з георгіївськими стрічками. — А вам не покажу, бо ви проти нас, ви українською говорите, — звертається до мене.
            Чоловік років 50 не впевнений, чи варто так триматися за минуле.
            — Треба вперед іти, не озиратися назад. Щоб усе стало, як в Європі. Пральна машинка щоб була в кожному домі, — говорить неголосно.
            Молода дівчина каже, що, прогулюючись центральною площею, навіть не зауважила, що пам'ятник знесли. Тим часом помічаю, що там, де ще вчора був Ленін, стоїть письменник Олексій Чупа. Їсть солодку вату і читає на постаменті плакати, розклеєні активістами: «Рашизм не пройдет», «Бойкотуй російське» тощо. Вбраний у футболку із зображенням Івана Франка. Трохи здивований, що його впізнали в Слов'янську, каже, звичніше, коли підходять читачі у Львові. 28-річний письменник родом із Макіївки, працював у місті машиністом на металургійному заводі, написав роман «Бомжі Донбасу» та інші книжки. Через війну переїхав до Львова, а нині мешкає у Варшаві — виграв конкурс на польську стипендію.
            — Замість зносити пам'ятник я б ліпше написав на ньому всі злочини Леніна, — каже Чупа. — Бо наші люди мають коротку пам'ять. Коли не бачать, швидко забувають.

 

Ярослава ТИМОЩУК, газета «Волинь-нова»


Комментарии закрыты